Арт-хутір Гойч на Малинщині, або Навіщо столична журналістка, оселилася в Зеленому Гаю?

Немає коментарів 1595 Переглядів

Зелений Гай — невеличкий хуторок у мальовничій місцевості неподалік Недашок. Тут лише одинадцять хаток. Навколо дика природа — ліс, струмок, що наповнює холодною прозорою водою невеличкий сільський ставок. На околицях сліди диких тварин, а на обійстях — порожньо. Лише на двох із них ледь жевріє життя, а ще одну хатинку придбала не так давно молода журналістка з Києва — Катерина Мізіна (на знімку).

24-річна Катя — ведуча та журналіст Громадського ТБ. Висвітлює культурні події в Україні. Її проекти здебільшого про українське кіно, акторів, режисерів тощо. Катя об’їздила пів-Європи, побувала в Єгипті, Судані та Ефіопії, а нині мріє облаштувати арт-хуторок (мистецький хутір) у Зеленому Гаю, котрий мило називає Хутір Гойч. У перекладі «гойч» — лісова галявина. Цю старовинну назву почула від старожилів.

Уже навесні на теренах майже незайманої природи вируватиме життя. Катя планує оселитись на хуторі. І відтоді займеться облаштуванням острівка мистецтва та культури. Мріє про творчі зібрання, фестивалі, мистецькі школи, літні табори тощо. Там буде багато молоді, веселощів і творчих прагнень.

Арт-хуторки уже є в Україні, проте лише подекуди. Дівчина деякий час жила на хуторі Обирок (відомий як Obyrok Art Island) у Чернігівській області. Це перший в Україні мистецький хутір. Його заснував талановитий режисер і мандрівник Леонід Кантер на місці покинутого села 2007 року.

До Кантера приєдналися однодумці (режисери, музиканти, художники) — вони з любов’ю відродили занедбані хатки, український побут. І нині господарюють на лоні природи та проводять цікаві дійства для творчих людей, а також просто пересічних українців, які хочуть хоч інколи відпочити від цивілізації.

Побачене в Обирку надихнуло й Катю і в неї виникло палке бажання віднайти пустинне невеличке село неподалік Києва та вдихнути у нього життя. Дівчина об’їздила багато населених пунктів, і, врешті-решт, знайшла Хутір Гойч, який одразу запав їй у серце…

 

Коли дізналася про молоду хуторянку, вельми кортіло познайомитися. Адже не так часто у селах з’являються молоді господарі, тим паче представники столичної богеми. Здебільшого навпаки — молодь тікає звідти у великі міста, де вирує цивілізація…

Отже, домовились про зустріч і минулих вихідних я приїхала у Зелений Гай. А там вже кипіла робота. Разом із Катею зі столиці прибули її п’ятеро друзів, щоб допомогти облаштувати побут. Адже вона дуже хоче якнайшвидше, можливо вже у квітні, зовсім перебратися на хутір.

Господиня запропонувала оглянути її володіння. Ми йшли пустиннм селом, вдихали чисте п’янке повітря, а Катя у подробицях розповідала, як віднайшла свою хатинку та ділилася планами на майбутнє.

— Коли вперше мала зустріч із Недашківським сільським головою, він був не вельми привітним, — з усмішкою говорила. — Господарював якраз на городі, із заступом. А тут незнайомі молоді люди хатами-пустками цікавляться. Спересердя відказав, щоб не їздили тут, бо нічого у них не продається. Не вельми люблять, вочевидь, місцеві прибулих київських «дачників»… Але потім проблем із сільською владою не було — жодної. А коли дізналася, що Валерій Іванович пішов добровольцем в АТО — дуже стала його поважати.

— Чула, що не дуже хочуть на селі хати продавати. І як Вам вдалось умовити хазяїв?

— Так, чомусь відмовляють, хоч хати і занедбані, а далі — зовсім розваляться. От друзі мої ніяк не можуть домовитись із господарями пусток. А нам же хочеться увесь хуторок заселити. За два роки, що я тут, тільки одних хазяїв і вдалося вмовити… Але мені пощастило. У цій хатинці жила старенька бабця. Її діти хотіли до себе забрати. Вона й погодилася продати будиночок. Сама й документи мені усі підписала… Старенька не вельми й жалкувала за рідним обійстям, бо, вочевидь, тяжко самій у майже безлюдному селі. Хоча дітям було шкода розставатися із рідною оселею, з якою у них, напевне, пов’язані гарні спогади.

— А Ви, Катю, звідкіля?

— Родом із Придністров’я. Але коли ще була малою, переїхали в Україну — оселилися у Кам’янець-Подільському районі на Хмельниччині.

— Як рідні сприйняли звістку, що станете сільською панянкою?

— Мама була в розпачі — спочатку… Вона у мене художниця, але виросла у селі, у тяжкій праці, й щонайбільше хотіла вирватися у місто. Що й зробила, як тільки стала дорослою… А тут я кажу: переїжджаю у село. Ненька цього не зрозуміла… Вона так гордилася мною, коли я вступила в університет імені Карпенка-Карого, надалі стала телеведучою. Для неї я досягла неймовірних висот. Отож, усе умовляла не міняти Київ на село. Але приїхала, побачила хатинку і змирилась… Я їй розповіла про свій задум. Мовляв, не буду тяжко працювати і тримати корову, а започаткую мистецький хуторок. І ненька пообіцяла, що теж згодом переїде й житиме поряд у хостелі, який я планую облаштувати для гостей.

— Ви згадали про плани. А які найближчі?

— Спочатку — господарські… Пробити свердловину, бо вода у колодязі дуже брудна, не придатна для пиття. Навести лад у літній кухні — там поки що і житиму. А надалі — багато чого. Сад закладемо за хатинкою. Фінську лазню зведемо. А в будиночку грубку до наступної зими слід перекласти, піч розширити, щоб доросла людина могла лягти — зараз тільки дитина може на лежанці вміститися… Обов’язково — побудувати сцену на галявині для творчих виступів моїх гостей. Одне слово, клопотів вистачає. А ще собаку заведу — як же у селі без сторожа?.. Щодо творчих планів — нехай це буде сюрпризом. Про них краще поговоримо після відкриття Арт-хутора Гойч.

 

— У вас на хуторку неймовірна тиша. Зовсім не видно домашніх улюбленців — котів і собак. Не чутно й звичного для села кукурікання півників, рохкання поросяток. Хоча кілька людей нібито й живуть, — продовжую розмову після того, як оглянули ставочок, теж занедбаний і засмічений, а Катя тим часом розповіла, що там торік жили бобри, але одного хтось із мисливців убив і тепер зубатих красенів не видно…

— Люди є — Іван Миколайович поодаль живе, а біля мене ще жінка, але ми не так часто бачимось, — відповідає дівчина, вдовольняючи мою цікавість. — Є й господарі, які інколи приїздять на хутір… Кабани дикі часто на хутір забігають — слідів повно… А із «домашніх» тварин бачила тільки… мишей із пацюками, які добряче в моїй хатинці погосподарювали (дівчина посміхається). Коли вперше приїхала, залишила кілька кофтинок на печі, ковдри. А наступного разу заходжу — все моє добро пошматоване, на клаптики розідране. І розкидане повсюди — і по печі, і по підлозі. Спершу перелякалась, а тоді заглянула у піч — і все зрозуміла. Пацюки здоровенне кубло змостили із моїх кофтинок… Правда, з цією проблемою я швидко впоралась. Тепер ці місцеві «жителі» не докучають…

— Катю, а не моторошно в хатинці у майже безлюдному селі серед лісу? запиттую про те, що одразу спало на думку, коли прибула у це закинуте село.

— Мене часто про це запитують. А я усім відповідаю — у Києві пізно ввечері небезпечніше. А тут, у лісовій тиші, чого боятися?.. Але, звісно, потім, коли зовсім переберусь у хатинку, про безпеку потурбуюсь.

— Ви побували у багатьох країнах. Ознайомились з багатьма культурами. Це надбання дозволить оживити не лише Зелений Гай, а й Малинщину в цілому…

— Я справді багато подорожую і люблю людей. А свою професію називаю людинознавством. Відколи одна з моїх «найдикіших» (на той час) мрій збулася — я помандрувала Ефіопією, не припиняю втілювати й інші. Хутір Гойч — це лиш маленький приклад того, як можна жити цікаво за межами міста. Невдовзі там буде багато людей, творчості та радості. Запрошую і креативних, творчих малинчан долучатися. Про дату відкриття Арт-хутора Гойч повідомлю…

Ми ще довго розмовляли з молодою київською журналісткою про її творчі плани і про Зелений Гай — всього в газеті не розповіси. Зате там точно знайдеться місце, аби розповісти про перший культурний захід у цьому мальовничому поселенні під Недашками.

 

IMG_1915______катин домик

Розміщено в : Місцеві новини

Є нагода відновити здоров’я
209
З початку року малинчани та жителі району, які працюють офіційно та сплачують соціальні внески, а також члени їхніх родин мають право на лікування в санаторно-курортних закладах за рахунок коштів фонду соціального страхування. Відновити здоров’я в ...
Кохання завело в Одесу
356
Минулого вівторка працівники Малинського відділення поліції розшукали 17-річного жителя Гамарні Антона Устименка та 16-річну малинчанку Марину Гаєвську, котрі 28 квітня зникли з дому. Батьки неповнолітніх звернулися за допомогою у поліцію. Там з’ясу...
За махінації — на лаву підсудних
169
Коростишівська прокуратура направила до Малинського районного суду обвинувальний акт за фактом зловживання службовим становищем, підробки документів та привласнення бюджетних коштів в особливо великих розмірах. Зокрема, керівника відділу освіти Ма...
Захистіть від терористів
129
Останніх вісім місяців життя перетворилися на випробування через телефонних вимагателів. Щоранку прокидаюся від дзвінків стаціонарного телефону, чоловічий голос повторює, що маю борг і мушу його повернути, інакше мною займуться ріелтори. Кредит, як...
Про жар чужими руками…
232
Хочу чи не хочу, але вкотре мушу повертатися до заїждженої теми — анонімних дзвінків у редакцію. Малинчани та жителі району, телефонуючи, часом піднімають серйозні й актуальні теми, проте, буває, не встиг журналіст поцікавитися прізвищем співрозмовни...
Нас дурять
562
Зрідка заходжу до м’ясних магазинчиків «Наша ряба». Та й радості від тих походів мало. Минулого тижня, приміром, зазирнула у м’ясний магазинчик і отетеріла. Спочатку здалося, ніби уся продукція у рази подешевшала. Коли ж «нагострила» зір, зрозуміла...
Психологічна реабілітація для атовців
104
Управління праці та соціального захисту РДА пропонує психологічну реабілітацію атовцям та постраждалим учасникам Революції Гідності. Бажаючим необхідно звернутися в УПСЗН за місцем реєстрації або за місцем фактичного проживання із заявою, до котрої ...
У добру путь!
276
Сьогодны в усіх школах міста пролунав останній дзвоник, хвилююче й водночас радісне свято. Радісне для учнів молодших класів, бо попереду — довгождані літні канікули. Хвилююче для випускників, адже цього дня шкільний дзвінок лунав для них востаннє. П...
Школярі Малинщини — з дипломами та відзнаками
70
Минулої п’ятниці в Житомирському інституті післядипломної педагогічної освіти відбулося нагородження учнів, котрі показали високі знання на олімпіадах та міжнародних конкурсах з української мови імені Петра Яцика та мовно-літературному імені Тараса Ш...