«Бережіть землю, дбайте про неї, бо іншої у нас немає і не буде…»

Немає коментарів 50 Переглядів

Почувши, що хтось із односельців скаржиться на життя, мовляв, важко, скрутно, бідно, житель Українки Микола Іваніченко (на знімку) не стримує емоцій: «Кому, скажіть, зараз легко? Хочете, щоб водилася копійка, у холодильнику були м’ясо й сало, — працюйте. Дармового нічого не буває».
Микола Лукич знає, про що говорить. Адже в Українці таких господарів, як він, треба пошукати. Чоловіка, кажуть люди, ніколи не застанеш на дивані перед телевізором. Він у будь-яку погоду — на городі чи у полі або крутиться біля техніки.
Багатьом сельчанам нині не обійтися без допомоги Миколи Лукича, адже у нього у гаражі — два трактори, комбайн. Без цієї техніки, як не крути, маючи землю, ніяк. Тому одні просять чоловіка виорати город, інші — заволочити, задискувати, огорнути.
— Більшу частину життя трудився у місцевому колгоспі, — розповідає Микола Лукич. — Спочатку працював на тракторі, потім понад 17 років — на комбайні. Он, скільки маю орденів за трудову славу! Якось навіть зайняв третє місце в області по збиранню урожаю. Однак усі ті відзнаки — тепер іграшки для онуків. Єдине, що лишилося безцінним, — досвід, який набув, працюючи у сільському господарстві.
Річ у тім, пояснив чоловік, що колись кращих працівників відправляли за досвідом у Болгарію. Там Микола Лукич бував тричі й щоразу дивувався побаченому.
— Вважалося, що на той час й у нашому, сільському, колгоспі були гарні урожаї, на фермі усі вихвалялися надоями молока, однак у Болгарії було ще краще, — продовжує Іваніченко. — У тамтешніх АПК, приміром, збирали по 80 центнерів пшениці та ячменю з гектара. А усе тому, що іноземці бережно ставилися до землі, не виснажували її, вносили добрива, щороку робили сівозміни, вивчали, які культури за якими треба висаджувати, аби підвищити урожайність, збагатити ґрунти. Що стосується надоїв, то за кордоном з фермерської корови брали у день 30 літрів молока. Якщо годувальниця давала менше, її не тримали. Відтак виводили нові молочні породи худоби.
Микола Лукич перейняв досвід іноземців і привіз його на батьківщину, у рідний колгосп. Однак в Україні почався занепад, тож набуті знання вже нікому, окрім Іваніченка, не знадобилися.
— Боляче було, що колгосп розвалився, — продовжує господар. — Адже десятки років присвятили роботі на полях, працювали, немов навіжені. Пам’ятаю, саме були жнива, а в мене температура — під сорок, усього колотить, не слухаються руки й ноги. Проте раненько піднімаюся й біжу до комбайна, бо робота не чекає. Так «заробив» проблеми із серцем, мусив оперуватися, проходити довгу реабілітацію.
Видужавши, проте Микола Лукич уже не уявляв життя без трактора, комбайна, землі, відтак надумав купити техніку й обробляти власний город, підсобляти односельцям.
— Коли люди масово віддавали паї в оренду, я про це й не думав, — каже чоловік. — Міркував, що матиму з 300-400 гривень, які платитимуть за пай? А на своїй землі вирощу зернові, насаджу картоплі. Заведу господарство — буде чим годувати. Ще й матиму збіжжя на продаж. Дружина й троє синів підтримали ідею й гуртом почали господарювати. Тепер навіть онук працює на комбайні, допомагає батькам, дідові.
Хтось казав, господарське око далеко бачить. Тож і Микола Лукич, буваючи у різних селах на підробітках, спостерігає, як нині аграрії обробляють людські паї, й часом береться за голову.
— Дивлюся, торік землю засаджували соєю, — каже чоловік, — позаторік — соняшником, ще раніше — кукурудзою. Відтак з землі витягнули усі соки, виснажили її. Що повернуть людям — мертві глиби? Аби мати високу врожайність, аграрії вносять у ґрунт стільки хімії, що навіть не ростуть бур’яни. А вирощену на ній кукурудзу та зерно не хочуть їсти й гуси. Подивіться, які крупи продають у магазинах, з якого борошна печуть хліб. Буханець вже наступного дня «цвіте» усіма кольорами веселки й розпадається на крихти…
— Колись, пригадую, у Болгарії казали: «У вас, в Україні, хороші тільки хліб і ковбаса», — не втихомирюється Микола Лукич. — Може, колись так і було, однак тепер — кругом один фальсифікат, антибіотики, шкідливі добавки. А чого дивуватися? Щоб мати натуральний продукт, треба не лінуватися, щодня важко працювати, пахати землю. А з хімічною ковбасою усе просто: змішав сою, додав туалетного паперу, глутамату натрію, барвників і готово. Ось, наприклад, наша знайома купила весною порося, до осені годувала його біодобавками, потім продала базаринкам тварину на м’ясо, увірвавши копійчину. Із тими грішми прийшла до мене по домашнє сало й каже: «Коли у вас, Миколо, смажиться шкварка, уся Українка слиною давиться». А інакше й бути не може, кажу їй, адже вирощую свиней на домашньому. Однак страшно, яке м’ясо пропонують нам фермери. З чого воно? Чим ми годуємо своїх дітей, онуків?..
Без Миколи Лукича, як дізналася від сільського голови, не обходиться в Українці жодна підготовка до свята чи суботник. Він разом із іншими сельчанами допомагає впорядковувати територію, дбає про порядок: вивозить сміття, щось майструє.
— Люблю Українку, тож хочу, аби село жило, аби люди були здоровими й радувалися, — скромно каже чоловік. — Може, вже й набрид зі своїми спогадами про Болгарію, однак скажу: іноземці ще декілька десятиліть тому прогнозували, що ми потонемо у смітті, але не вірилося. Тепер сам бачу, непотребом засипало не лише міста, а й села. Відтак по можливості хочеться зробити усе, аби Українка не потопала у відходах. І не втомлююся повторювати односельцям: бережіть землю, дбайте про неї, бо іншої у нас немає і не
буде…

Розміщено в : malin
Реклама
Форма зворотнього зв’язку:

Отримайте інформацію, яка вас цікавить, звернувшись до нас через контактну форму.

  • Drop files here or
  • This field is for validation purposes and should be left unchanged.