«Канадців, на відміну від українців, не підкупиш ні доларом, ні гречкою…»

Немає коментарів 19 Переглядів

Кажуть, зазирати за паркан до сусіда, близького чи далекого, негоже. Однак, думаю, якщо робити це не зі злим умислом, а для того, аби навчитися господарювати, потягнутися до кращого, то можна. Нещодавно випала нагода зазирнути не просто за паркан, а уявно перетнути кордони десятка країн, аби хоч краєчком ока побачити, як живуть люди у Канаді. «Подорожувала» зі знайомою Оленою Решетнюк, котра п’ять років тому разом із чоловіком зважилися залишити Малин і емігрувати у невеличке канадське містечко. Тож приєднуйтеся, зазиратимемо разом у різні закутки життя за кордоном.
— Перше моє «Wow, this is Kanada!» вилетіло одразу, як тільки спустилася з борту літака на землю Канади, — розповідає колишня малинчанка. — Йду з валізою й помічаю, кожен, хто крокує назустріч, мило посміхається мені, намагається завести коротку розмову на кшталт: «Як долетіли?», «Як справи?», «Гарний день, чи не так?». Увага незнайомих людей, їхня ввічливість приємно здивували. Згодом зрозуміла, у Канаді це — норма. Тебе мило зустрічають усюди: в магазинах, лікарнях, банках, станціях тех­огляду, державних установах, офісах. Вважається безкультур’ям промовчати у відповідь, не поцікавитися справами співрозмовника.
Друге, що приємно вразило, — канадські дороги й узбіччя. Навіть упіймала себе на думці: от би Україні такі порядки! У якому напрямку не поїхав би — жодної ями чи вибоїни на шляхах, жодного недопалка, порожньої пляшки чи обгортки від цукерки обабіч. І, як збагнула згодом, не тому, що там постійно прибирають, а тому, що свідомі громадяни знають, місце непотребу — в урнах та сміттєвих баках.
Зі слів співрозмовниці дізналася, вона з чоловіком не одразу порозумілися з канадським устроєм, стилем життя, адже, що не кажіть, українську душу у валізу не сховаєш.
— Ми звикли, в Україні батьки часто живуть під одним дахом із дітьми, допомагають няньчити й ростити онуків, — продовжує Олена. — Важко уявити дні народження, інші свята без гучних застіль, за якими збирається уся родина від старого до малого. У Канаді такого не побачиш. Там діти рано випурхують із сімейних гнізд, стають самостійними. Зрідка син чи донька попросять у батьків гроші, оскільки вже у чотирнадцять років вони працюють: миють машини на стоянках, посуд у кафе, прибирають. Таким чином молодь має можливість орендувати окреме житло, забезпечувати себе усім необхідним. Це й віддаляє дітей від батьків. Вони рідко зустрічаються, проводять разом мало часу.
— Оскільки у Канаді майже відсутній громадський транспорт, учні 10-11 класів мають водійські права і їздять на навчання власними автомобілями, — продовжує співрозмовниця. — Проте, незважаючи на ранній вік водіїв, рідко трапляються дорожньо-транспортні пригоди, оскільки кожен неповнолітній керманич досконало знає правила дорожнього руху й дотримується їх. Якщо, приміром, обабіч дороги стоїть знак, який обме­жує швидкість до 50-ти кілометрів на годину, нікому й на думку не спаде тиснути на газ.
Щодо освіти, то це ще одна сторона, яка неабияк здивувала. Оскільки молоді люди рано починають заробляти гроші, в них просто немає бажання продовжувати навчання після школи. Відтак лише одиниці вступають у коледжі. До того ж мати вищу освіту — занадто дороге задоволення, за рік навчання треба викласти щонайменше 30 тисяч доларів. Однак, хто все ж таки мріє про коледж, але не має грошей, може узяти кредит.
— Канада — країна можливостей, — продовжує Олена. — Не важливо, які у тебе статки. Там, у першу чергу, цінують знання, здібності, бажання працювати і вчитися. Аби підтримати талановиту молодь, у країні працює чимало соціальних програм, які допомагають не лише здобувати освіту, а й купувати житло, автівку. У Канаді, до речі, на відміну від України, немає поняття «субсидія». Якщо молода родина має щомісячний дохід понад 100 тисяч доларів, повинна «подякувати» за це країні й сплатити податок. Якщо доходи нижчі цієї суми, у такому випадку держава підставляє плече, видаючи різні компенсації.
До речі, жителі Канади дуже багато працюють і, незважаючи на статус, не нехтують будь-яким підробітком. Приміром, менеджер нашої компанії у вільний час підробляє офіціантом. Варто зазначити, заробіток виплачують за кількість відпрацьованих годин, відтак канадці повністю віддаються роботі й намагаються вести здоровий спосіб життя, щоб менше хворіти.
Із подальшої розмови дізналася, як живуть пенсіонери у Канаді. Й, забігаючи наперед, скажу: ми, українці, вийшовши на заслужений відпочинок, можемо тільки мріяти про таке.
— Пенсіонери у Канаді живуть у своє задоволення, насолоджуючись життям, — продовжує Олена. — Їм, на відміну від українських пенсіонерів, не треба думати про підробітки, ламати голови, як прожити на мізерну виплату та ще й скласти копійку, аби допомогти дітям. Відтак день бабусі чи дідуся здебільшого починається із ранкової пробіжки, йоги, зарядки. Чимало літніх людей займається танцями, є учасниками співочих колективів. Багато часу канадські пенсіонери подорожують. Майже у кожній родині є трейлер, такий собі міні-будиночок на колесах, з яким люди відправляються у турне. І не лише просторами Канади, а й за кордон.
Разом із Оленою «зазирнули» й у медичні заклади Канади, поцікавилися, як живе галузь охорони здоров’я.
— На перший погляд здається, що у Канаді з медициною так само непросто, як в Україні, — говорить співрозмовниця. — Приміром, пам’ятаю випадок, коли довелося шість годин чекати медика, якого викликала до хворої дитини. Однак інша ситуація, що сталася зі знайомою, переконала, у Канаді під кабінетом лікаря точно не помреш. Жінка, котра емігрувала з України, потрапила у ДТП і була у тяжкому стані. За лічені секунди до неї прилетів гвинтокрил, біля потерпілої зібралися кращі травматологи та нейрохірурги. Жінку швидко поставили на ноги. До того ж їй виплатили компенсацію у розмірі двох місячних зарплат, оплатили послуги няні, яка доглядала дітей хворої.
— До речі, за п’ять років життя за кордоном ніколи не доводилося давати на лапу лікарю, так само, як і вчителю, ректору, держ­службовцю, — дивує далі Олена. — Ніколи не чула про підкупи на виборах. Очевидно, тому, що канадців не можливо купити ані доларом, ані гречкою. Вони розуміють, йдеться про завтрашній день, про майбутнє їхніх дітей та онуків, тому підходять до вибору розумно, відповідально, серйозно.
Насамкінець цікавлюся в Олени, що її найбільше вразило після повернення у Малин й не дивуюся передбачуваній відповіді.
— Шокувала кількість бродячих собак у місті, — зізналася Олена. — У жодному містечку Канади їх не побачиш. Таке враження, буцімто чотирилапі — господарі міста. Вони усюди: біля садочків, шкіл, лікарні, базару. Також неприємно вразили смітники. Йдеш лісом і хочеться плакати. Пакети з непотребом — чи не під кожним кущем і деревом. Там хтось викинув проді­рявлені гумові чоботи, тут залишив старий диван. Навіть у голові не вкладається, як до такого можна додуматися! А ще жахнули ціни у магазинах та на ринку. Вони космічні не лише для українських зарплат і пенсій, а й для статків жителів Канади. Тож з того часу, як приїхала у Малин, задаюся питанням: як тут виживають люди?..

Розміщено в : malin
Реклама
Форма зворотнього зв’язку:

Отримайте інформацію, яка вас цікавить, звернувшись до нас через контактну форму.

  • Drop files here or
  • This field is for validation purposes and should be left unchanged.