«На заробітках відчувала себе рабинею…»

Немає коментарів 32 Переглядів

Мабуть, недарма хтось сказав: добре там, де нас немає. Усі ми розуміємо це. Проте, коли заходить мова про навчання дітей, купівлю житла або лікування рідних, а в кишенях порожньо, забуваємо ці застереження й задумуємося про заробітки за кордоном. Звичайно, комусь за «бугром» щастить: люди знаходять більш-менш пристойну роботу, отримують гідну платню. Однак є чимало випадків, коли жителі Малинщини повертаються із-за кордону, ніби з каторги: з безпросвітною втомою, купою болячок, боргами та розчаруванням.
На жаль, подібна історія трапилася й зі знайомою малинчанкою Наталією Коломійчук. Цьогорік вона вкотре побувала у Польщі. Вже втретє їздить туди на сезонні роботи.
— Ти здорова? — вирвалося мимоволі, зустрівши її.
— Не питай, — махнула рукою співрозмовниця. — Хіба не бачиш? Звідти, де побувала, без болячок не повертаються. І не лише фізичних, а й моральних. Такого пекла ще ніколи не бачила. У мене й досі шок від того, на що можна перетворитися, якщо думати тільки про злоті. Заробітчани готові були роздерти кожного, хто їх у чомусь випереджав. Приміром, могли підсипати в їжу отруту, щоб завтра не ви­йшов на роботу. Траплялося, навіть били. Моральна атмосфера була жахливою. Усюди — ненависть, зло, заздрість.
Із подальшої розмови з Наталією зрозуміла, жінку до того ж неабияк вразили умови проживання, хамство, неохайність. За словами знайомої, заробітчани — чоловіки й жінки — жили разом у бараці в одній великій кімнаті. Душової не було. Аби помитися, воду гріли в чайниках.
— Спочатку я працювала на овочевому складі, чистила цибулю, — продовжила невеселу розповідь Наталія. — За кращі овочі постійно велися війни, адже велику цибулю чистити легше. Тому кожен хотів набрати її побільше. Коли привозили нову партію овочів, у павільйоні починалися сутички. Найнахабніші проштовхувалися наперед, щоб захопити ящики з цибулею. У штовханині не розрізняли хто ти — чоловік чи жінка — товкли одне одного без оглядки. Працювали ліктями й колінами, лягали на ящики тілом, лаялися, кляли. Якось помітила, як поляки спостерігають за цим дійством у відеокамери, й стало соромно за українців. Де наша гордість, культура, вихованість?
За словами Наталії, поляки час від часу видавали заробітчанам продуктові пайки. У павільйон привозили ящики з кетчупом, майонезом, кукурудзою. Хоч продукти були прострочені на добрий рік, за них теж воювали. Бувало, скляна тара вислизала з рук, падала, розбивалася, але це не зупиняло українців. Вони вовтузилися, не боячись поранитися. Тоді поляки вже не витримували й викликали поліцію.
— Коли з’являлася хвилинка на перепочинок, запитувала себе: що я тут роблю? — пригадувала Наталія. — Невже, маючи чималий досвід роботи медсестрою, не змогла б працевлаштуватися в Україні? Проте одразу знаходила відповідь. За три місяці роботи у Польщі мільйонів додому не привезу, але заробленого вистачить, аби одягнути й взути дітей у школу, зробити ремонт у будинку. В Україні таких грошей за літо не заробиш. Тож мусиш гнути спину на пана, принижуватися, кланятися.
На овочевому складі Наталія довго не витримала, перейшла працювати в інше господарство, збирала полуницю. Проте й там, каже, був не мед.
— Дванадцять годин на добу навпочіпки збирала ягоди, думаючи лише про те, як не відстати від інших, — ділиться жінка. — Люди в сусідніх рядах наповнювали кошики швидко, наче роботи. Щоденні перегони забирали всі сили й здоров’я. За заробітчанами постійно стежив наглядач, котрий підганяв тих, хто пасе задніх. Час від часу він нагадував: «Працюйте, працюйте, тут даремно гроші не платитимуть!».
Наталія розповіла, ягоди, аби на них не напали шкідники, обробляли хімією. Тож на руках у заробітчан часто тріскалася шкіра, утворювалися гнійні рани. Однак потрапити до лікаря було неможливо. Поляки не втрачали нагоди нагадати людям, що вони у Польщі на заробітках, а не на курорті.
— Але найбільше лякало не ставлення господарів, не тяжкі умови праці та проживання, а те, що українці, приїхавши на заробітки, втрачали людське обличчя, — додала наостанок Наталія. — Якось почула від поляків про те, що ми — раби. Це боляче різонуло слух, але, як би прикро не було, у цьому є доля правди. Схоже, ми забули, що споконвіків були дружною, гордою нацією, могли постояти за себе й за товариша. Тепер нас поставили на коліна, перетворили на рабів. І чималий вклад у це зробили наші чиновники, довівши народ до зубожіння…

Розміщено в : malin
Реклама
Форма зворотнього зв’язку:

Отримайте інформацію, яка вас цікавить, звернувшись до нас через контактну форму.

  • Drop files here or
  • This field is for validation purposes and should be left unchanged.