Немає грошей. Зовсім немає грошей. Доведеться міняти долари

Немає коментарів 54 Переглядів

Про особливості українського менталітету складений не один анекдот. Не один гострий вислів влучно характеризує нашу здатність прибіднятися. Ось гарний тому приклад.
Напередодні Нового року забігла у банк, аби розплатитися по платіжках, й, стоячи у черзі, почула розмову двох жінок:
— Свято скоро, а настрою немає, — жалілася одна. — Пенсію отримала, проте вона розвіялася, як пісок крізь пальці. Заплатила за газ, світло, воду, телефон, трішечки скупилася до свят, бо, може, хтось поріг хати переступить, відклала по п’ятдесят гривень онукам-колядникам, й у гаманці — вітер гуляє.
— Не прибідняйтеся, Захарівно, бачила, як ви учора на базарі «бідували», — не полізла за словом у кишеню інша співрозмовниця. — Такі торби тягнули додому, ого-го. Це, мабуть, про таких, як ви, кажуть, в українця є три стадії бідності. Перша — немає грошей, друга — зовсім немає грошей і третя — доведеться міняти долари…
Ця розмова видалася дивною, проте наштовхнула на роздуми: ми й справді не такі вже бідні, хоч більшість із нас говорить про це на кожному кроці. Свідчення тому — статистика. До цифр, які красномовно описують наше сьогодення, не придерешся. А вони говорять, торік середні заробітні плати малинчан та жителів району були одними з найвищих на Житомирщині. Містянин, каже усезнаюча статистика, в середньому отримував за місяць понад сім тисяч гривень, житель району — трохи більше шести з половиною.
Однак й без цифр, якщо добре придивитися, ми не бідуємо. Аби переконатися у цьому, пройдімося малинським базаром, погляньмо на ціни. Знаєте, у чому його відмінність від інших ринків області? Він — один із найдорожчих. Тож чи не тому чимало містян та жителів району їде по м’ясо, рибу, інші продукти у Житомир чи Коростень. Хтось, мабуть, запитає, що спільного між нашими доходами й цінами на місцевому ринку? Усе очевидно: попит породжує пропозицію. Розбирають люди м’ясо вартістю 130 гривень за кілограм, чого продавати його дешевше? Те ж саме стосується одягу, побутової техніки, меблів.
Загляньмо у ці святкові дні до місцевих ресторанів чи барів. Коли проводилися новорічні корпоративи, у розважальних закладах не знаходилося жодного вільного столика, усі були зайняті й заброньовані. Така ситуація спостерігалася й у новорічну ніч, при тому, що замовлення з однієї особи коштувало від 450 гривень. Хіба бідові люди так шикуватимуть й витрачатимуться?
Про те, що ми небідні, можуть засвідчити й місцеві туристичні фірми. Від знайомої дізналася, чимало містян та жителів району цьогорік побувало на заморських курортах, багатьом посміхнулося щастя зустрічати новорічні свята на лазурних берегах Єгипту та Туреччини. Погодьтеся, це також дороге задоволення.
Якось знайомий повернувся з-за кордону, де працював понад п’ять років. Він давно не зустрічався з друзями та однокласниками, а коли випала нагода, здивувався. Адже під час рідких телефонних розмов вони здебільшого нарікали на бідове й тяжке українське життя, малі зарплати, проте вмудрилися розжитися на дороговартісні іномарки.
— Не знаю, чи зміг би я дозволити собі таку розкіш на колесах, хоч і повернувся додому із грішми, — зізнався.
Плакатися ми всі уміємо, подумала. Хтось більше, хтось менше. Схоже, правду колись казала моя бабуся: той, хто найбільше жаліється на життя, завжди має гроші.

Розміщено в : malin
Форма зворотнього зв’язку:

Отримайте інформацію, яка вас цікавить, звернувшись до нас через контактну форму.

  • Drop files here or
  • This field is for validation purposes and should be left unchanged.