Непотрібна мати…

Немає коментарів 46 Переглядів

Валентину Бондарчук важко було колись застати вдома. Знайомі навіть жартували, мовляв, і смерть її не знайде, коли прийде. Відверто кажучи, й Валентина Михайлівна так вважала. Коли дужий, повний сил, хіба думається про хвороби, старість? Усюди хочеться встигнути. Тим паче, коли Господь благословив п’ятьма дітьми. Треба їх нагодувати, одягнути, взути. Потім думати, як вивчити синів та дочок, на­дбати кожному житло. Тож разом із чоловіком, окрім роботи у будівельній бригаді на паперовій фабриці, шукали підробітків: штукатурили, клали кахель, перекривали дахи.
Усі молоді роки пройшли у праці. Тяжко було, проте Валентина Михайлівна згадує ті часи з радістю, адже отримала від фабрики чотирикімнатну квартиру у Малині. Зробила шикарний ремонт.
Коли сини й доньки підросли, Бондарчуки продали квартиру. Виручені гроші розділили між дітьми. Дещицю залишили собі, аби довести до ладу сільський будинок, що залишився у спадок.
— Ви б одразу заповіли, кому яка частка перепаде у цій хаті, — якось обмовилася найменша донька, побачивши, що старенька халупа перетворилася на добротний дім. — Бо, коли вас не стане, повбиваємо одне одного за квадратні метри…
— Ще рано нас хоронити, — ледь вичавила з себе вже немолода ненька. — Усе життя для вас старалися, кожному дали, що могли, тепер дозвольте й нам пожити для себе…
Та розмова, очевидно, відбулася в недобрий час, бо не минуло й півроку, як обірвалося життя чоловіка Валентини Михайлівни. Жінка важко пережила страшну втрату. Однак серце краялося ще й від того, що ні сини, ні доньки не попрощалися із батьком. Поспівчували по телефону й на тому кінець.
— Мамо, а що б змінилося, якби ми приїхали на похорон? — виправдовувався опісля старший син. — З могили тата все одно не підняли б…
Валентина Михайлівна не повірила своїм вухам. Невже це сказав її дорогий син? Після тієї розмови ніяк не могла оговтатися, усе думала: «А що буде зі мною, коли, не доведи Боже, зляжу? Хто догляне, підставить судно, подасть кухоль води? Здавалося б, з п’ятьма дітьми боятися старості не треба, буде до кого прихилитися. А воно он як вийшло…».
Одного дня Валентина Михайлівна, як не старалася, не піднялася із ліжка. Ледь опустила ноги на підлогу й відчула, як різкий біль у животі й попереку пронизав тіло. Потім запаморочилося у голові, попливло перед очима.
— Валю, щось із тобою не так, — глянувши на хвору, мовила сусідка, завітавши під вечір до хати. — На тобі обличчя немає, біла, немов стіна. Треба їхати до лікаря. Дзвони синові, хай завезе машиною.
— Уже дзвонила, тільки, зрозуміла, нікому я не треба, тим паче хвора, — ледь стримуючи сльози, промовила Валентина Михайлівна. — Син сказав: для поїздки у лікарню є автобус.
Наступного дня Валентина Михайлівна у супроводі сусідки поїхала у малинську лікарню. Згодом за направленням — у житомирський онкодиспансер, де медики поставили страшний діагноз: рак прямої кишки.
— Без операції не обійтися, можливо, навіть доведеться зробити декілька, — повідомив лікар. — Хвороба дуже запущена, пішли метастази…
У ту мить Валентині Михайлівні здалося, ніби земля попливла під ногами. Вона була готова до будь-якого діагнозу, але не до такого. У голову одразу поповзли погані думки.
— Моєї пенсії ні на яку операцію не вистачить, та й хто сидітиме біля мене? — казала сусідці, коли та намагалася заспокоїти подругу.
— Дзвони до дітей, — радила сусідка. — Ти ніколи й нічого в них не просила. Виростила, вигодувала, забезпечила, тепер боїшся потурбувати?
Добравшись додому, Валентина Михайлівна несміливо набрала номер телефону найстаршої доньки:
— Оксано, передзвони сестрам, братам, приїдьте до мене, — попросила.
— Немає часу роз’їжджати по селах, кажіть прямо, що треба, — почула у відповідь.
— У мене страшна хвороба, треба гроші на операцію, — тихо продовжила ненька.
— Візьми кредит у банку, чи думаєш, ми у золоті купаємося? — відрізала Оксана.
Валентина Михайлівна, відверто кажучи, іншого й не чекала. Проте до останнього сподівалася, в її дітей у грудях серце, а не камінь. Бо ж скільки вона ночей просиділа біля їхніх ліжечок, коли хворіли, за скільки робіт хапалася одночасно, щоб дати усе необхідне, вивести у люди. А основному, виходить, не навчила: цінувати й поважати батьків…

Розміщено в : malin
Реклама
Форма зворотнього зв’язку:

Отримайте інформацію, яка вас цікавить, звернувшись до нас через контактну форму.

  • Drop files here or
  • This field is for validation purposes and should be left unchanged.