Випробувач літаків відмовився від омріяної роботи, щоб звести родове помістя в Омелянівці

1 коментар 218 Переглядів

У мальовничому селі Омелянівка на Малинщині мешкають нині молоді люди з різних куточків України. Вони облаштовують родові помістя за аналогією книг Володимира Мегре про Анастасію. Серед перших поселенців — інженер-випробувач літаків пан Олексій та його дружина Ольга. Напередодні професійного свята глави сімейства журналіст «МН» відвідала родину.

— Я родом із Дніпропетровська, — почав розмову пан Олексій, доки дружина готувала запашний трав’яний чай. — Деякий час жив з батьками у Житомирі. Там, до речі, і школу закінчив.

— Напевне, мріяли стати льотчиком?

— Спочатку захоплювався радіотехнікою. Але якось приїхали до нас курсанти із авіаційного училища. Розповіли дещо про техніку обслуговування літаків цивільної авіації. Тоді й «загорівся».  Не довго думаючи, взяв направлення. Успішно здав іспити й став курсантом Слов’янського авіаційного училища, а після закінчення продовжив навчання у Київському інституті цивільної авіації. Здобув спеціальність інженера з обслуговування повітряних суден.

— Одразу почали літати?

— Майже. 2003-го року влаштувався на Державне підприємство «Антонов». Спочатку інженером-випробувачем, а надалі став інженером з експериментальних робіт і льотних випробувань.  До речі, ДП «Антонов» — це єдиний в Україні потужний український авіабудівний концерн. Він об’єднує авіаційне конструкторське бюро, лабораторії, експериментальний завод та випробувальний комплекс (прим. авт. — у  квітні минулого року ДП «Антонов» увійшло до складу «Укроборонпрому»).

Основне завдання бригади льотно-випробувальної бази, до складу якої я входив, — супровід об’єкта від конструкторського бюро до експлуатації. Серед цих об’єктів були пасажирські та вантажні повітряні судна, літаки Збройних сил України і навіть президентські літаки, а також модернізоване обладнання для повітряних суден.

— Як випробовують літаки?

— У різних погодних умовах — у морозі й спеці, в дощ та сніг, у горах та на морі. Часто доводилось бути у відрядженнях по Україні і далеко за її межами. Літали в Якутію, Казахстан, Фінляндію, Китай, Закавказзя, у Криму над Чорним морем і над Північним Льодовитим океаном, ін.

— Олексію, а як опинилися у Омелянівці?

— Ідеї, описані в книгах Володимира Мегре, надихнули нас на пошук місця, де буде добре нам та нашим нащадкам. Як не прикро, наразі люди відірвалися від землі. Доходить до того, що діти не знають, звідки береться молоко.  Водночас ми цілком природно сприймаємо те, що купуємо питну воду у бутлях. А ще 20 років тому це було в диковинку. Невдовзі стануть продавати й чисте повітря, як у Китаї. А от у Швейцарії і сьогодні люди можуть пити воду з водойм, адже вона там кришталево чиста. Це говорить про те, що українці стали далекими від природи, не бережуть її. А щоб це змінити, потрібно підняти рівень свідомості у першій ланці суспільства — сім’ї. Ось тут стають важливими рід, родові узи, родові помістя.

— Відродження закинутих сіл на часі…

— Відродження закинутих сіл — це потреба вчорашнього дня. Уже кілька разів у Міністерстві аграрної політики проходив круглий стіл на тему «Відродження села». Чиновники, науковці одним із напрямків розвитку сільських територій визначили саме родові помістя. Вони зазначили, що необхідно передавати сім’ям землі у пожиттєве володіння з правом передачі у спадок. Родові поселення вітають також у Білорусі, Болгарії, Казахстані, Канаді, Латвії, Молдови, Сербії, Франції, Естонії.

— Отже, саме бажання створити родове помістя змусило Вас відмовитися від омріяної роботи?

— Зазначу — ніякого фанатизму не було. Це було свідоме, виважене  рішення: кардинально змінити спосіб життя. Це не була втеча з міста, як дехто розуміє. Ми не відмовляємося від цивілізації (Інтернету, гарячої проточної води тощо), але намагаємося мінімізувати згубний вплив на природу.

Крім того, маємо багато переваг. Насамперед — вдосталь часу на сім’ю. Раніше у будні я 15 годин щодоби витрачав на роботу та на дорогу до неї, адже лише три години діставався в Гостомель, де розташовувався аеродрому «Антонов», і стільки ж часу треба було, щоб повернутися у Фастів, де мешкали у орендованій квартирі. Фактично на спілкування з дружиною та донечкою залишалась година-дві перед сном. Це не враховуючи відрядження та роботу у вихідні, а така потреба виникала часто. Зауважу, подібна ситуація у багатьох містян. Тому дуже швидко близькі люди віддаляються одне від одного, стають чужими. І тоді навіть найулюбленіша справа не радує.

Після переїзду можемо насолоджуватися домашнім затишком. А як зраділа донька, коли ми переїхали в родовий маєток! Анюта мріяла про власного собаку, і тільки в Омелянівці її мрія збулась. Пізніше курочки з’явилися і котик. Дочка навіть прізвиська кожній курочці дала. Годує, піклується…

Ще одна вагома причина для переїзду в Омелянівку — любов до матінки-землі. Ще хлопчаком я багато часу проводив у селі — гостював у бабусь. Згадував ті часи з ностальгією. А скільки позитивних емоцій отримував, коли заходив у сад, який посадив дідусь! Це необхідно відчути. Словами, логікою передати важко. Хіба що віршами чи піснями.

Зауважу, інші поселенці Омелянівки теж мають схожі причини для переселення та зміни способу життя. Хоча усі ми різні, навіть різних віросповідань, але нас об’єднує одне — бажання жити на лоні природи та облаштувати родові помістя, які згодом передати у спадок нащадкам.

— Що передбачає поняття «родове помістя»?

— Це земля, звідки продовжиться наш рід. Тут житимуть наші діти, онуки, правнуки. Родове помістя — це будинок, побудований з любов’ю, посаджений для нащадків сад, собака, який заглядає в очі й очікує ласки, це Оленька і Анютка… Родове помістя — це простір, наповнений любов’ю. Це ідея, яку ми створюємо і реалізуємо.

— Ви вже встигли багато зробити у напрямку створення свого затишного куточка…

— У нас уже є гостьовий будиночок, зведений із деревини майже без жодного цвяха — за старовинною технологією. Це була моя мрія, яку я «привіз» із відрядження. Такий будинок може простояти 200-300 років. Невдовзі побудуємо дещо більший житловий будинок. Є лазня, невеличкий ставок-копанка. Заклали сад. Облаштували теплицю. Вирощуємо городину — всього потроху: картоплю, овочі, кавуни. А також висаджуємо декоративні рослини, квіти, щоб прикрасити обійстя. А ще хочемо посадити родовий ліс.

— А хіба навколо мало «дикого» лісу?

— Вдосталь. Проте там не маємо можливості господарювати. Той ліс належить державі. Навряд чи колись у нас буде можливість його викупити чи, принаймні, отримати право навести там лад. Хоча мріємо про «зелену зону» навколо Омелянівки. Щось на кшталт лісопарку «Верескового», який облаштувала в Малині Ольга Гура. Ми хочемо зберегти ліс. Не допустити, щоб його бездумно вирубували.  Відновити природну саморегуляцію. Зараз у лісах переважає монокультура — сосна. Ці дерева хворіють через шкідників, всихають. Якщо насадити багато інших лісових культур, то ліс можна врятувати. Є наукові праці, як це зробити. Є досвід — якщо не в Україні, то в Білорусі чи деінде. Ми вже, до речі, пробували висаджувати у себе на помісті кедр та пихту, рідкісні багаторічні рослини, загалом до 200 видів — більшість прижилася.

— А дружина та донечка знайшли в помісті заняття для душі?

— Дружина займається домашнім господарством та вихованням донечки. Анюта навчається у школі екстерном, здає тести двічі на рік. А вдома проходить матеріал із мамою. Під час навчального року вони до обіду зайняті уроками.  Також займаються рукоділлям, роблять вироби з солоного тіста, пап’є-маше, декупаж та інше. Донечка любить ходити по гриби та чорниці, допомагати мамі у домашніх справах.

— Відродження закинутих сіл, облаштування родових помість — це дуже добре. Але ж багато селян скаржаться, що у сільській місцевості заробити на прожиття важко…

— Це хибна думка. У Омелянівці є люди, які заробляють через мережу Інтернет. Інші роблять натуральне мило, продають домашній мед, займаються каменеобробною столярною справою. Є у нас також будівельна бригада. Я, до прикладу, теж перекваліфікувався на будівельника, столяра. Зводимо хатинки з екологічно чистої сировини — глини, соломи, дерева. Є й багато інших можливостей заробити на хліб і до хліба, так би мовити. Аби було бажання.

— Спільні справи у мешканців Омелянівки є?

— Так. Толока. Посиденьки — чоловічі й жіночі. А ще разом із сусідами готуємо свята, до прикладу, «Свято Омелянівки», яке проходить щорічно.  На святі кожен має можливість розкрити свої здібності, поділитися досягненнями. Там відбуваються театральні дійства, розважальні номери, спортивні заходи, хороводи. Влаштовуємо й кіноперегляди на великому екрані, дискотеки. Діти та дорослі займаються айкідо, йогою, співами під гітару, рукоділлям. Слідкуємо за чистотою у Омелянівці та на прилеглих територіях. До речі, нам часто невідомі роблять «сміттєві дарунки» — вивозять непотреб у ліс, що поряд. Також разом їздимо на закупівлю продуктів на базар — це зручно і економно.

— Дякую за розмову. Нехай щастить вам та вашим однодумцям у розбудові родових помість…

 

Софія Андрієнко.

 

DSC08025

Розміщено в : Духовність

«Подякували» таксисту
231
Минулого тижня у поліцію звернувся малинський таксист. Чоловік усю ніч возив пасажирів. Йому навіть на думку не спадало, що серед них був крадій. Коли водій відволікся, незнайомець потягнув у нього мобілку. Помітив крадіжку містянин тільки о четвер...
На прийом — без направлення
244
ННаприкінці минулого місяця Малинщину відвідали обласні онкологи, які провели профілактичні огляди та зустрілися із місцевими медиками. Вони оглянули 66 пацієнтів, 35-ть з яких направили на обстеження в обласні заклади охорони здоров’я. Житомирські...
Екстрасенси виганяли з Малинщини нечисту силу
8580
Днями у місті й районі працювала знімальна група телеканалу «СТБ» та учасники телепередачі «Слідство ведуть екстрасенси». Люди говорять, журналістів та екстрасенсів покликала жителька Нових Вороб’їв, чоловік якої нещодавно покінчив життя самогубством...
Ми й нардепи, як небо й земля
119
Сучасне нелегке й насичене інформацією життя зробило нас розсудливими, грамотними. На кого не глянь, кожен — аналітик. Днями, добираючись маршруткою у Житомир, мимоволі прирівняла вранішній рейс до спонтанного ток-шоу. Здалося, хтось видав пасажира...
Ворожать і грабують
315
Про зникнення кругленької суми грошей розповів минулого тижня у Малинському відділенні поліції житель району. Чоловік заявив, на його обійстя завітали двоє циганів і почали розпитувати про цінні старовинні речі, які буцімто мали намір купити. Загов...
Кохання завело в Одесу
347
Минулого вівторка працівники Малинського відділення поліції розшукали 17-річного жителя Гамарні Антона Устименка та 16-річну малинчанку Марину Гаєвську, котрі 28 квітня зникли з дому. Батьки неповнолітніх звернулися за допомогою у поліцію. Там з’ясу...
За махінації — на лаву підсудних
164
Коростишівська прокуратура направила до Малинського районного суду обвинувальний акт за фактом зловживання службовим становищем, підробки документів та привласнення бюджетних коштів в особливо великих розмірах. Зокрема, керівника відділу освіти Ма...
Захистіть від терористів
119
Останніх вісім місяців життя перетворилися на випробування через телефонних вимагателів. Щоранку прокидаюся від дзвінків стаціонарного телефону, чоловічий голос повторює, що маю борг і мушу його повернути, інакше мною займуться ріелтори. Кредит, як...
Про жар чужими руками…
218
Хочу чи не хочу, але вкотре мушу повертатися до заїждженої теми — анонімних дзвінків у редакцію. Малинчани та жителі району, телефонуючи, часом піднімають серйозні й актуальні теми, проте, буває, не встиг журналіст поцікавитися прізвищем співрозмовни...